Прапор Польщі

Польща після першої світової війни

З початком Першої Світової війни Царство Польське, Галичина, Мазури стали театром активних бойових дій. У 1914 р. російська армія дійшла майже до Кракова. Але на наступний рік контрнаступ австро-німецьких військ закінчилося окупацією російської частини Польщі.

Польща після першої світової війни

Польща після першої світової війни

Її територія була розділена на німецьку і австрійську зони окупації. На фронтах війни загинуло близько 450 тис. поляків. Трагедія польського народу полягала і в тому, що її солдати опинилися по різні боки фронту і змушені були стріляти один в одного. Великі втрати від військових дій і в результаті грабіжницької політики воюючих сторін понесло народне господарство Царства Польського і Галичини.

Російські війська евакуювали в глиб Росії промислові підприємства, установи, навчальні заклади, рухомий залізничний склад, кваліфікованих робітників і службових. Після окупації народне господарство Царства Польського стало об’єктом хижацької політики з боку Німеччини та Австро-Угорщини. Окупанти максимально використовували в своїх цілях економічний і людський потенціал зайнятих територій, а також прагнули підірвати економічний потенціал польської промисловості, привести до занепаду сільське господарство.

Широкі масштаби прийняли примусові вивезення робочої сили. Тільки в Німеччину було відправлено близько 300 тис осіб. На час війни припав апогей національно-визвольного руху. Спершу серед польських політиків оформилося кілька підходів до вирішення польського питання.

Національні демократи, які вважали, що можна не побоюватися асиміляції росіянами більш розвиненого в культурному відношенні польського народу, пов’язували свої плани з Російською імперією. Вони сподівалися, що в разі перемоги Антанти Росія приєднає до себе всі польські землі і надасть їм автономію. Проте з боку царського двору і уряду не було будь-яких конкретних обіцянок.

Юзеф Пілсудський

Юзеф Пілсудський

Не отримала очікуваної підтримки й ініціатива створення 200-300-тисячної польської армії. Юзеф Пілсудський (1867-1935) і його прихильники в той період зненацька отримали можливість на практиці реалізувати свій план вирішення польського питання. Вони сподівалися, що після перемоги Центральних держав Царство Польське отримає незалежність або ж (як припускали галицькі консерватори) в крайньому випадку буде об’єднано з Галичиною у рамках триалістичної монархії Габсбургів.

У такому випадку польські землі в складі Німеччини залишалися б поза межами цього польського утворення, що полегшувало б досягнення політичних цілей. Тому 6 серпня 1914 Стрілецькі загони Ю. Пілсудського вступили на територію Царства Польського, розраховуючи своєю появою закликати до повстання поляків, яке відразу ж незмірно підвищить вагу польської сторони у відносинах з Віднем і Берліном. Але цим надіям не судилося збутися.

Третю силу у вирішенні національного питання являв революційний рух. Представники його засуджували імперіалістичну війну і вважали, що тільки загальноєвропейська соціалістична революція та повалення панування буржуазії принесуть польським трудящим соціальне і національне звільнення.

Умови для здобуття незалежності з’явилися в 1916-1917 рр.. Розрахунки центральних держав на швидку перемогу не виправдалися, війна набула затяжний, позиційний характер. Армії Австро-Угорщини та Німеччини потребували поповнення і вони сподівалися отримати його в Царстві Польському. Проте заклик в армію жителів окупованих територій заборонявся міжнародними угодами. Єдиним правильним виходом у такій ситуації бачилося створення в Царстві Польському незалежної союзної держави з власною армією чисельністю до 1 млн. солдатів. У серпні 1916 р. Берлін і Відень досягають принципової домовленості щодо такого розвитку подій.

Австро-угорський і німецький генерал-губернатори окупованого Царства Польського від імені своїх імператорів 5 листопада 1916 року оголошують маніфест про створення «самостійної держави» з польських земель, «вирваних з-під російського панування ».

Німецький генерал-губернатор, не чекаючи утворення польських органів влади, буквально на третій день після маніфесту закликав поляків вступати в Польські збройні сили. Тим не менш сплеску патріотизму не було — до кінця війни в армію записалося всього близько 30 тис. чоловік. Віра поляків в обіцянки не підвищилась і 15 січня 1917 року було створено Тимчасову державну раду, що була наділена правом дорадчого голосу.

Такі дії поставили Росію перед необхідністю прийняття контрзаходів. Російський прем’єр А. Трепов повторив вміст маніфесту Головнокомандувача Великого князя Миколи Миколайовича — обіцянку об’єднати всі польські землі під скіпетром Романових. Трохи пізніше, в грудні 1916 р., вже сам імператор Микола II заявив, що однією з військових цілей Росії є «створення вільної Польщі, що складається з усіх трьох частин, до цих пір розділених».

Наділі мова йшла не про повну незалежність, а лише про надання Польщі широкої автономії в межах Росії. Звичайно, при вдалому і позитивному вирішенні навіть частини обіцянок це був би значний крок вперед у вирішенні польського питання. Але найбільш важливим стала обіцянка, що Польща «отримає свій власний державний устрій, з власними законодавчими палатами і власною армією».

Польське питання на заключному етапі війни

До 1917 року жоден уряд у світі не визнавало права польського народу на відновлення незалежної держави в складі всіх трьох частин. Не виправдалися надії і Ю. Пілсудського із Р. Дмовським, хоча їхні зусилля сприяли активізації національно-визвольного руху польського народу.

Частково вирішувала цю проблему Лютнева революція в Росії. 27 (14) березня 1917 р. Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів прийняла звернення до «Народу польського», в якому говорилося: «Демократія Росії … проголошує, що Польща має право бути абсолютно незалежною у державно-міжнародному відношенні ».

Через місяць з’явилося звернення Тимчасового уряду «До поляків». У ньому, хоча і йшлося про незалежну польську державу, містилися досить істотні застереження: вона повинна перебувати в «вільному військовому союзі» з Росією, який би затверджувався Установчими зборами.

Рішення Петроградської ради і Тимчасового уряду розв’язували руки Англії і Франції, їх більше не пов’язувало зобов’язання перед Росією вважати польське питання внутрішньою справою Росії. Виникли умови для успішного його рішення в міжнародному аспекті.

В квітні 1917 р. у війну вступили США, а в січні президент В. Вільсон висловився за відновлення «об’єднаної, незалежної, автономної» Польщі. Президент Франції Р. Пуанкаре у червні 1917 р. видав декрет про створення в країні польської армії. До літа 1917 р. склалася ситуація, коли орієнтація на Центральні держави втрачала сенс.

Щоб зберегти і зміцнити свою популярність в суспільстві, Ю. Пілсудський вийшов зі складу Тимчасової держради. А пізніше, відмовившись, з частиною легіонерів, присягнути на вірність колишнім союзникам, був заарештований і ув’язнений у фортецю. Інтернуванню піддалися і легіонери, що підтримали його.

Берлін і Відень не втрачали надії заручитися підтримкою поляків для своїх планів. У вересні ними створюються нова Держрада, Регентська рада і уряд. Хоча ці органи залежали від окупаційної влади, були позбавлені свободи дій, тим не менш вони, по суті, стали зачатками польської адміністрації.

Кардинально і безповоротно доля Польщі рішилась лише після Великої Жовтневої соціалістичної революції. В опублікованій 15 листопада 1917 року Декларації прав народів Росії, більшовицький уряд проголошував «право народів Росії на вільне самовизначення аж до відокремлення та утворення самостійної держави».

Майбутнє Польщі обговорювалося і під час мирних переговорів Радянської Росії з Центральними державами у Бресті. Тут 3 березня 1918 був підписаний мирний договір, за яким Радянська Росія визнавала окупацію Царства Польського. 29 серпня 1918 вийшов декрет Раднаркому про анулювання всіх договорів, укладених урядами колишньої Російської імперії з Пруссією і Австрією щодо поділів Речі Посполитої. Тим самим Росія відмовлялася від усіляких претензій на польські землі.

Хоча, ні Радянська Росія, ні Центральні держави на заключному етапі війни не мали серйозного впливу на долю польського народу. У першу чергу сама Польща визначала своє майбутнє, а потім вже держави Антанти і США. Особливий резонанс одержало послання президента США В. Вільсона конгресу в січні 1918 р. (так звані чотирнадцять пунктів Вільсона), тринадцятий пункт якого визначав характер державного ладу і межі майбутньої Польщі.

Створення загальнопольського уряду

Восени 1918 р. стала очевидним швидка поразка Четвертого союзу. У Німеччині та Австро-Угорщині наростали антивоєнні настрої, прагнення до демократичних змін. Набирав силу і національно-визвольний рух пригноблених народів. На початку жовтня 1918 р. Регентська рада зажадала «створення незалежної держави, що охоплює всі польські землі з доступом до моря, політично і економічно самостійної».

Слідом за цим формується новий уряд, змінений текст військової присяги і виданий декрет про формування регулярної армії. Тим самим Регентська рада спробував повністю відійти від колишньої політики співпраці з окупантами і приступити до створення польської державності.

В кінці жовтня уряд Австро-Угорщини звернувся до Антанти з пропозицією про припинення військових дій. Ця звістка різко активізувала національно-визвольний рух. 31 жовтня Польська ліквідаційна комісія взяла в свої руки владу в Кракові і оголосила себе тимчасовим органом управління польськими землями Габсбургів — держави, що розвалюється.

Спробу створити загальнопольський уряд зробили і ліві партії. У ніч з 6 на 7 листопада в Любліні вони утворили державу і право, народний уряд Республіки Польща на чолі з лідером галицьких соціалістів І. Дашіньским. Уряд, майже всі члени якого були тісно пов’язані з Ю. Пілсудським, проголосили створення незалежної польської держави.

Декларувалися широкі демократичні свободи і соціальні права, націоналізація лісів і великої земельної власності, а також намір націоналізувати в майбутньому ряд галузей народного господарства, провести аграрну реформу в інтересах широких верств селянства.

Люблінський уряд проіснував недовго і не зумів поширити свою владу на всю територію країни, тим більше здійснити намічену програму.

10 листопада 1918 р. у Варшаву повернувся звільнений з ув’язнення Пілсудський. 11 листопада Регентська рада передала йому командування збройними силами. Те ж саме зробив і Люблінський уряд. Пізніше саморозпустилася Регентська рада, попередньо заявивши про передачу Пілсудському всієї повноти влади в країні.

За ініціативою Пілсудського у Варшаві створюється новий уряд на чолі з соціалістом Є. Морачевським, за партійним складом і програмі діяльності практично ідентичним Люблінському. Цей уряд й привів до життя багато з обіцяних раніше реформ: вводилися 8-годинний робочий день, випадок хвороби, інспекція праці, мінімальна зарплата на державних підприємствах, охорона прав квартиронаймачів, біржі праці і т.д.

Але радикалізм Морачевського і його Кабінету міністрів відштовхував праві і центристські партії і майнові верстви суспільства. Його не хотіли визнавати в Кракові та Познані, не був він визнаний і державами Антанти і США.

Назначений 22 листопада 1918 року тимчасовим головою держави Ю. Пілсудський активно шукав контактів з національними демократами. Допоміг випадок: у січні 1919 р. у Варшаві відбулася невдала спроба державного перевороту. Скориставшись ситуацією, Пілсудський відправив уряд Морачевського у відставку.

Формування нового кабінету доручив І. Падеревському. Новий прем’єр не мав досвіду політичної діяльності, але був широко відомий у країні і на Заході — як видатний музикант і палкий патріот батьківщини, він підтримував тісні контакти з президентом США В. Вільсоном і іншими видатними західними політичними діячами. Як прем’єр Падеревський влаштовував всі польські політичні сили та союзні держави.

Результатом досягнутого компромісу являлась політична та фінансова підтримка уряду середнім і імущим класами, а також офіційне визнання державами-переможницями (першими це зробили США 30 січня 1919 р.).

Оформлення основ парламентської демократії

Становлення незалежної Польщі відбувалося в період активізації демократичних та революційних настроїв у всій Європі. У такій обстановці встановити в Польщі монархію, як того хотіли консервативні кола, практично було не можливим. Прихильниками революційної перебудови суспільства і встановлення диктатури пролетаріату виступали СДКПіЛ і ППС-лівиця. У своїй діяльності вони намагалися спертися на робітничий клас і Ради робітничих депутатів.

Однак цим партіям, які об’єдналися в кінці 1918 р. в Комуністичну робітничу партію Польщі (з 1925 р. — Комуністична партія Польщі, КПП), не вдалося завоювати більшості в Радах і перетворити їх у повноцінні органи революційної влади. Цьому завадила організаційна слабкість комуністів, їх небажання вирішувати аграрне питання в інтересах всього селянства, недооцінка значення для народу національної ідеї.

Соціалісти і селянські партії, за якими йшла значна частина трудящих, визнаючи необхідність часткової націоналізації промисловості та радикальної аграрної реформи, рішуче заперечували шлях, обраний Росією після Жовтневої революції. Оптимальною формою державного устрою для Польщі вони вважали парламентську республіку. Праві партії не були послідовними прихильниками парламентської демократії, вважали польське суспільство непідготовленим до неї.

Першою відкритою пробою сил стали вибори в Законодавчий сейм 26 січня 1919 року. Їх бойкотували німецьке, частина єврейського та українського населення, а також комуністи, що вбачали у них спробу буржуазії і поміщиків відвернути маси від революційної боротьби. Але більшість польського населення прийняло найактивнішу участь у виборах.

Виборчі списки складали понад 20 політичних угруповань, найбільшу кількість голосів отримали національні демократи та їх союзники. Значного успіху добилися селянські партії і соціалісти. Жодна з політичних угруповань не отримала абсолютної більшості в сеймі, тому всі уряди могли мати тільки коаліційний або позапарламентський характер.

Зібравшийся в лютому 1919 р. сейм підтвердив повноваження Пілсудського як начальника держави до моменту прийняття постійної конституції та обрання на її основі президента країни . Робота над конституцією зайняла два роки. Весь цей час в сеймі і пресі йшли гарячі дискусії про форму державного устрою, повноваження окремих гілок влади, засади виборчого права.

17 березня 1921 року сейм прийняв Основний Закон Польщі. Ця конституція Польщі була одна з найбільш демократичних у світі на той час. Польща проголошувалася республікою, верховна влада в якій належить народу. Органами влади в законодавчій області був парламент з двох палат — сейму і сенату; виконавчої — президент і уряд, в області судової — незалежні суди.

Вибраний парламентом президент мав право висунення кандидатур прем’єра і міністрів, представляв державу на міжнародній арені. Сейм, наділений основними повноваженнями в законодавчій та контрольній областях, стверджував уряд і міністрів. Особлива позиція сейму в державі закріплювалася вкрай складною процедурою його дострокового розпуску.

Конституція проголошувала основні демократичні права і свободи особистості, рівність всіх громадян країни, незалежно від походження, національності, мови, раси чи релігії. При цьому передбачалося, що римо-католицьке віросповідання займає в державі провідне положення серед рівноправних конфесій. Всі види власності оголошувалися недоторканними. Питання про межі відродженої держави було у той час найбільш складним.

Ще я раджу прочитати статтю Коротка історія Польщі в які стисло розкрито таку містку тему 🙂

Статті по темі:

Це вам буде ціково:


3 коментарів до Польща після першої світової війни

  1. Ярик:

    Это очень интересно, но двумя словами на уроке не расскажешь!

  2. Анна:

    Цікаво,але є не вся інформація,яка стосується даного розділу(Польща у міжвоєнний період), але загалом нічого так,сподобалось))

    • admin:

      Дякую 🙂 Якщо у вас є якась стаття чи додаткова інформація — присилайте, я обов»язково опублікую 😉

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *