Виникнення польської держави

Початок польської державності датується IX ст. Цей відрізок історії ознаменований правлінням князя Мешко I. На даному етапі відбувалося завершення процесу феодалізації польського суспільства, виникає князівський домен і велике землеволодіння. При Мешко I Польща приймає християнство.

Хрещення Польщі. Картина Яна Матейко

До складу панівного класу вливається новий елемент – духовенство. Виникають монастирі. Мешко і його наступники спиралися на військову дружину, яка налічувала три тисячі добірних воїнів. Відносини між князем і дружиною будуються на основі васалітету. Необхідно відзначити, що влада князя, на той період часу була значна. Однак вона обмежувалась радою знаті і феодальними з’їздами.

Розквіт феодальних відносин, як і в інших державах Європи ознаменований періодом феодальної роздробленості. У 1138 р. король Болеслав Кривоустий заповідав країну своїм чотирьом синам. Кожен з них отримував свою частку. Столична частка вважалася головною. Її успадковував старший син. Передбачалося, що він буде і політичним главою.

Після смерті князя його доля переходить наступному за старшинством братові. Король в столиці, князь на наділові, стають в залежність від польської знаті. Реальна сила зосереджується в руках різного роду феодальних з’їздів: удільних, міжудільних і т. д.

Слід зазначити, що на відміну від французького або англійського королів, польський король був позбавлений підтримки міст. Причини цього лежать в особливих обставинах, пов’язаних з німецькою колонізацією.

З кінця XII ст. великі землевласники стали залучати для переселення до Польщі німецьких селян і городян. Вони користувалися різними пільгами (звільнення від усіх плат на перший час, внутрішня автономія, власний суд і т. д.). Ці переваги, зафіксовані королівськими і князівськими грамотами, висунули німецьких колоністів в особливий стан, найбагатший і впливовіший. Міську бідноту, навпаки, склали поляки. Німці – колоністи, панували в польських містах, не були зацікавлені в об’єднанні держави та її посиленні. До кінця XIII ст. селянство потрапило в кабальну залежність до поміщиків.

Панівний клас складався з трьох прошарків:

• церковні феодали;
• магнати, знать (можновладці);
• лицарство (шляхта).

Церковні феодали мали більш міцні зв’язки з папським престолом, ніж з польським королем. Втручання єпископів у феодальні чвари було звичайним явищем. Центри торгівлі та ремесла виявлялися фактично в повній владі магнатів, які намагалися якомога швидше і більше отримати дохід від городян.

Феодали систематично порушували так зване «Магдебурзьке право», за яким міста мали деяку самостійність у внутрішньому управлінні, оподаткуванні та вирішенні судових спорів. Тим самим підривалася основа розвитку бюргерства, тієї сили, на яку міг спертися король в посиленні своєї влади.

Далі, в XV-XVI ст. відбувся економічний занепад країни. Причиною є експлуатація селян в самій жорстокій формі. На початку XVI ст. селяни були повністю закріпачені, зросли розміри панщини.

Магнати мали у своїх володіннях власну адміністрацію, свій суд. На становищі держави негативно позначалася незавершеність процесу централізації. Буржуазія розвивалася вкрай повільно, цьому заважало всевладдя знаті, яка оподатковувала міста великими податками.

Особливістю Польської держави тієї епохи слід вважати тривалий процес феодальної роздробленості і як наслідок цього слабкість королівської влади.