Легенда про князя Перемишля II П’яста, його дружину Людгарду і княжий замок

Є одна цікава і трагічна історія, яка вже давно перейшла з фактів в легенди. Справа в тому, що історія Польщі – це не тільки діяння великих королів, грандіозні битви та інші важливі події, що сильно вплинули на наше з вами життя. Це – ще й особисті переживання, людські провини і трагедії, про які наукові трактати замовчують, а от людський поголос – зовсім навпаки.

Легенда про князя Перемишля, дружину Людгарду і замок

Легенда про князя Перемишля II П’яста, його дружину Людгарду і княжий замок – одне з багатьох, подібних оповідань, які збереглися в усній народній творчості. Зараз важко судити, наскільки такі історії надумані і містичні на вигадки. Але, тим не менш, не вірити цій легенді немає абсолютно ніяких причин. Тим більше, що записана вона зі слів очевидців в далекому 1283 році.

… На Познань опускалися сутінки. Сонце вже майже сховалося за горизонтом, і тільки останні його золотисто-криваві промені освітлювали двір князя Пшемисля II, залишаючи на стінах замку довгі, чудні тіні. Місто поволі занурювався в темряву. Люди вирушали на заслужений відпочинок. Давно розійшлися по домівках будівельники, що будували стіни міської Ратуші, купці, які торгували на міському ринку арабськими тканинами і ароматними оліями, ремісники, які продавали свій товар прямо з вікон майстерень. Познань ставала все більш загадковою і таємничою…

І тільки у вікнах княжого замку виднілося мерехтіння тисячі свічок і легкий, нічний вітерець розносив по місту мелодійні пісні трубадурів, брязкіт зброї лицарів. Ще б пак! Адже в Познань повернувся сам Пшемисль II, і покої замку перетворилися на царство веселощів, вина і музики. Князь довгий час перебував в полоні у сілезького владики Генрика Пробуса, де і пристрастився до музичної культури, що прийшла з багатої і могутньої країни, Франції …

Так бенкетував князь Пшемислав, який після смерті свого дядька Болеслава Благочестивого, ніяких істотних діянь не вчинив, а навіть примудрився місто Каліш втратити. Бенкетували з ним і сподвижники його найближчі, оскільки цей тиждень був останнім перед великим пасхальним постом. Весь замок просочився атмосферою веселощів і свята, і навіть слугам князівським – і тим було дозволено прикладатися до запасів вина в льохах.

І тільки одна людина в усьому замку не раділа веселим пісням трубадурів, що не куштувала медового вина та дичини, на вогні приготовленої. Це була нещасна княгиня Людгарда, яка, занурена в смутні роздуми, самотньо стояла біля вікна своєї холодної і незатишною кімнатки. Лише кілька тоненьких свічок висвітлювали сріблястим блиском покої княгині. Княгиня мовчазно дивилася на нічну Познань, споруджуваний у підніжжя замку вже три десятки років. Вона бачила перший поверх Ратуші, оборонні стіни і Великі ворота, крізь які час від часу виднілися відблиски місячного сяйва у водах Ватри. А за стінами – могутнім силуетом височіла будівля кафедрального собору …

Вдивляючись в нічну Познань, Людгарда до дрібниці згадувала той самий вечір, коли вона вперше приїхала в місто, рука об руку зі своїм чоловіком. Було літо – час веселощів і радості. Щаслива і закохана Людгарда дуже любила свого чоловіка. А потім … Поїхав князь Пшемисль в Сілезію, з місцевими владиками воювати, хоч це були його родичі… Ось так все і закінчилося. Князь постійно з кимось воює, вдома практично не буває, якщо і вдома – то всіляко намагається уникати свою молоду дружину. Та ще й звинувачує її – мовляв, спадкоємця не народила. А хіба її вина в цьому? Та вона б народила йому одного, двох, п’ятьох, десятьох спадкоємців! Тільки б князь в ложе їх подружнє повернувся …

Стоїть Людгарда біля вікна своїх покоїв і сльозами вмивається. Ніхто її не чує, тільки старий княжий замок. А замок – старий, серйозний, такий же мовчазний, як і вона. Квадратна башта, на 15 кроків у довжину, на 15 завширшки, на всі 4 поверхи. У підвалах – живність всяку розводять, поверхом вище – кухня, над нею – покої княгині, а на останньому, 4-тому поверсі – каплиця і величезний банкетний зал, в якому її чоловік бенкетує. На даху – невеликий ганок для охорони, який день і ніч місто стереже.

І сиділа Людгарда в цьому замку, немов пташина в клітці позолоченою, ненавидячи його всіма фібрами своєї жіночої душі. Ах, як же щаслива вона була при дворі свого дідуся, в Щецині! Там вона жила, немов фея, а тут … Всі десять років лише сльози, удавання і горе. Серце княгині рвалося в Щецин, але говорити про це своєму чоловікові вона боялася.

І шепотіла Людгарда в серцях страшні прокльони, адресовані і чоловіку своєму, і замку його улюбленому: «Що б каменя на камені від нього не залишилося. Що б до останньої цегли його вороги зруйнували. Що б час стер всі сліди Пшемисля і ніхто, ніколи про нього й не згадав!»

І вирішила бідна княгиня: «Будь що буде. Весни дочекаюся, а там … Втечу з Познані, втечу від цього замку ненависного. І нехай голова моя ганьбою покриється, але жити так більше – сил немає».

Чекала Людгарда весни, та не дочекалася. Померла раптово, в середині грудня. Князь Пшемисль не сильно-то й сумував про втрату своєї молодої, 22-х річної дружини. Швиденько розпорядившись на рахунок похорону в Гнєзно, він одразу ж забув про неї і зайнявся улюбленою справою – бенкетами да війнами. Подейкували, що Пшемисль вбив Людгарду власними руками, мовляв, слуги знайшли і закривавлений ніж, і одяг князя, геть просочений кров’ю. Інші твердили, що княгиню за наказом князя вбила фрейліна. Але, як в ті часи водилося, до слідства, а тим більше – суду, справа так і не дійшла.

Але прокляття нещасної княгині не залишилися непочутими. Як тільки Пшемисль II запанував на троні Польщі, він незабаром загинув смертю жорстокою, від рук графа Бранденбурзького. А на пагорбі, названому іменем князя, систематично з’являлися все нові і нові будівлі, побудовані на залишках стін колишнього замку. Але й вони не довго там залишалися …

Наближався кінець страшної зими 1945 року. Гітлерівські війська відступали на захід, відчайдушно захищаючись від атак радянської армії. Кілька днів велися жорстокі бої біля міських стін. Війна не пощадила нічого. Коли місто було звільнено від нацистів, виявилося, що внаслідок обстрілів з повітря і жахливої пожежі, від замку не залишилося каменя на камені. Він був стертий з лиця землі, як йому і пророкувала княгиня Людгарда …

Королівський замок в Познані, точніше – те, що ми бачимо зараз, це жалюгідна подоба тої споруди, яку залишив своїм нащадкам Мешко I Пяст. На початку XXI століття міська влада вирішила побудувати замок і, на превеликий подив, зробили це. Познанський «Гаргамель» (як називають його мешканці міста) не має ні архітектурного, ні історичного зв’язку з минулим цього славного міста.

Фото Королівського замоку в Познані: